Олексій Федина, п'ятиразовий паралімпійський чемпіон із Броварів

На дистанції

Чи не найприємнішою спортивною подією минулого, 2016 року,, для України стали Паралімпійські iгри в бразильському Ріо-де-Жанейро, на яких наша збірна здобула рекордні 117 медалей. Плавець Олексій Федина — один із тих чемпіонів, зусиллями яких у Ріо «синьо-жовта» збірна паралімпійців уперше в історії змогла посісти високе третє місце в загальному заліку. Прийшовши у спорт у дев’ятирічному віці, він уже через два місяці виграв перші змагання. Не зупинили Олексія і виявлені у 16 років серйозні проблеми з зором — навіть із хворобою спортсмен виступав на чемпіонаті Європи серед здорових юнаків. У паралімпійську збірну майбутній рекордсмен світу потрапив у 2007-му й уже через рік, на Паралімпіаді в Пекіні, зробив золотий «хет-трик». Потім були золоті нагороди Лондона-2012 та Ріо-2016. У Бразилії, до речі, Олексій став учасником доволі рідкісної для плавання ситуації, розділивши перше місце з узбецьким спортсменом — на фініші вони показали абсолютно однаковий час. В інтерв’ю «УМ» Федина розповів про плани зайнятися тренерською діяльністю, а також згадав кілька цікавих історій зі свого життя.

«Отримуючи нагороду, відчуваю гордість за країну» 

— Олексію, в Ріо — на третіх поспіль Паралімпійських іграх — ви виграли своє п’яте «золото». Цікаво, якою була палітра емоцій після тріумфу в Бразилії?

— Емоції кожного року різні. Приміром, у Пекіні-2008 було трохи страшно, бо всі твої рухи під пильним оком глядачів усього світу. Коли вручають медаль, є гордість за країну. Можливо, це звучить занадто пафосно чи надпатріотично, але це так. Мені тоді навіть неважливий час на дистанції чи іграшка, яку подарують, головне — те, що повний стадіон підводиться, коли грає Гімн України.

— На старт фінального запливу 100 м брасом ви виходили в статусі очевидного фаворита, але на фініші узбек Мусабеков ледь не відібрав у вас перемогу. Коли суперник почав стрімко вас наздоганяти, чи був страх втратити перше місце?

— Знаєте, я вже досвідчений спортсмен, тому ніякого страху не було. Був радше логічний розрахунок, який змушував боротися до самого фінішу. Та й це відчувається — коли пливеш не так, як завжди. Я не дуже задоволений тим, як пройшов заплив у Ріо, адже хотів оновити свій рекорд, проте цього не вдалося зробити. Але у будь-якому випадку радий, що зумів відстояти перевагу.

— А що стало причиною не найкращого результату?

— Я був занадто упевнений у власних силах, тому й потрапив до такої собі пастки. Перед змаганнями перебував у відмінній формі і думав, що всіх «порву». А коли вже ввійшов у воду, то помітив, що тіло якесь скуте, варто було працювати з подвійною силою. Але нічого, це стане для мене уроком на майбутнє.

«Суть проблем закопана у системі підготовки»

— Олексію, після Пекіна ви говорили, що в Україні лише один зал для інвалідів — у Євпаторії, зі спеціальним ліфтом для спуску у воду. Зараз Крим під окупацією, тому в яких умовах тренуєтесь?

— Спочатку зазначу, що у Євпаторії був не просто зал, а ціла база для багатьох видів спорту, там тренувалась не лише паралімпійська збірна, а й здорові спортсмени. Вважаю, що той комплекс мав ідеальні умови — будь-яка збірна світу могла там нормально підготуватися до найважливіших змагань. Після того як ми втратили Євпаторію (маю надію, що тимчасово), такої бази більше нема. Звісно, будуються нові, навіть з нуля, зокрема центр підготовки для Зимових iгор у Карпатах, але аналогічні  умови поки відсутні. Тому плавці повернулися на 15-20 років назад, коли кожен тренувався, як міг. А на місцях це все залежить від чиновників — якщо вони йдуть назустріч, то створюються необхідні умови. Але, звісно, є величезна різниця між тим, що було, і тим, що є зараз.

— На Паралімпіаді в Ріо Україна здобула 117 медалей, а більшість нагород в активі плавців. Це — приємна несподіванка чи результат планомірної підготовки?

— У нас найчисленніша команда, ми виступаємо у багатьох класах на різних дистанціях — одна людина може завоювати до восьми медалей різного ґатунку. А якщо вже говорити про підготовку нашої збірної в цілому, то я думаю, що це не робилося за рік-два, чи навіть за якийсь цикл, і ми просто піднялися на сходинку вище. Мету досягати таких результатів поставвли ще у далеких 90-х — тоді, коли навіть мало хто знав про існування спорту інвалідів. Така кількість медалей — це підсумок важкої роботи усієї команди.

— Якщо підготовка інвалідів ведеться з 90-х, то яка ситуація зі здоровими спортсменами? Чому олімпійці не можуть завоювати бодай медалі?

— Бо в олімпійському русі, по суті, мети потрапити до трійки кращих у світі ніколи й не ставили, не було чіткої мотивації. Просто треба виступити якнайкраще — та й усе. Ще є такий момент, що самі спортсмени не дуже то й винні у відсутності високих здобутків. Мені сумно слухати, коли нас, паралімпійців, хвалять навіть за сьоме-десяте місця, бо ми всі є частиною надзвичайно популярної зараз збірної інвалідів, а здорові спортсмени на цьому тлі страждають. Навіть якщо ти чемпіон Ігор — все одно є критика, бо твоя команда виступила не надто вдало. Це неправильно, бо я бачу тих плавців, для яких саме потрапляння на Олімпіаду — величезне досягнення, мрія всього життя. Вони повертаються в Україну, а їм кажуть: «Чому так погано виступили?» А що може сказати людина, яка виклалась по максимуму, яка готувалася, як могла? Виходить, вона старалась не для престижу всієї країни, а лише для себе.

— Таке ставлення до олімпійців і є однією з причин «спортивної міграції»?

— Звісно, адже спортсмени не відчувають підтримки, і, відповідно, шукають місце, де зможуть покращити свої результати в майбутньому. Як на мене, то суть проблем закопана саме в системі підготовки. Наша паралімпійська збірна готується однією великою командою, тобто якщо на змагання їде 50 плавців, то всі в однакових умовах їдуть на одні й ті ж збори, у одному й тому ж басейні тренуються й дивляться один на одного — і спортсмени з 6-7-м місцем можуть повчитися у чемпіонів. В олімпійців трохи не так — ті самі кошти розподіляють не між 50 плавцями, а між трьома-чотирма. Везуть їх за кордон, наймають іноземних тренерів, фармакологія працює саме на них, і водночас забуваються ті спортсмени, які просто відібралися на Ігри. Грубо кажучи, їх кидають напризволяще. Так, їм дається фінансування, але не в таких розмірах. Розумієте, є такі ситуації, коли доводиться обирати, наприклад, між вступом до вишу чи спортом, і дуже багато талановитих плавців після школи закінчують кар’єру саме через те, що вони не бачать перспектив у нашому спорті. Другий такий етап — уже після здобуття вищої освіти — бо особливо фанатичні люди часто вступають до університетів фізкультури, ще якийсь час плавають, виходять на рівень чемпіонатів світу — і коли їх потрібно підтримати, їм не допомагають. Вони це бачать і йдуть  у бізнес або в якусь іншу справу, бо у них з’являються сім’ї. У кожного своя історія, але результат один.

«З усього намагаюся витиснути максимум»

— Олексію, відомо, що у плавання вас привів дід, був першим учителем. А батьки — легкоатлети. Чи були спроби затягнути і вас на стадіон?

— Були намагання у дитячому віці, але коли вони побачили, що я серйозно зайнявся плаванням, то не заважали, бо знали, що це таке. Я взагалі не вважаю, що я створений для плавання, мені більше імпонує біг — люблю «ловити» необхідний ритм, це якось природно виходить. У плаванні ж я все робив через роботу, через довгі роки тренувань.

— А коли зрозуміли, що плавання — ваш вид спорту?

— Таких моментів було два. Перший — у дев’ять років, коли я тільки почав займатися. Через два місяці після появи в басейні я виграв змагання на неіснуючій нині дистанції 25 м брасом, суперників було мало, але радості не було меж (сміється): вручили диплом і шоколадку — я був у захваті від того, що отримав це завдяки своїй праці, тому захотілося ще більше медалей. Зараз у мене вже є товстий альбом з усіма нагородами, але та, перша, — назавжди в пам’яті, навіть олімпійські дипломи не так цінні.

— Після виявлення проблем із зором чи не було думок зав’язати зi спортом? І як знаходите мотивацію зараз?

— Знаєте, у мене ніколи не було бажання кинути плавання через хворобу. У мене не було навіть моменту, коли я задумувався про те, аби піти зі спорту. Коли собі колись ставив мету, або у дитинстві, або у більш зрілому віці, видавлював iз неї максимум. Так-от плавання для мене було певним завданням, з якого, як тоді відчував, цей максимум ще не «вижав». Я не був готовий просто так взяти і десять років свого життя віддати в нікуди лише через те, що у мене знайшли якусь хворобу і не допускають до занять. Для мене це було просто як перепона, яку мені потрібно подолати. Таких перешкод було дуже багато, і ця як одна з них. Так, вона була трохи масштабнішою за інші, бо мені вже на повному серйозі вручали документи з відрахуванням зі спортивного училища, і я розумів, що моя підготовка до відбору до чемпіонату Європи серед юніорів просто «накривається», і мені в терміновому порядку потрібно було щось робити. Я й робив: їздив у центр мікрохірургії ока, лікувався, робив усе, що мені скажуть, лиш би отримати цю довідку з допуском до тренувань і змагань.

— А після завершення спортивної кар’єри плануєте перейти на тренерську діяльність?

— У будь-якому випадку прагну залишитися у спорті якомога довше. І я розумію, що після завершення спортивної кар’єри, якщо буду працювати, хотілося б стати саме тренером. Бо у мене вже накопичилося достатньо досвіду, який треба комусь передати. До того ж це така сфера, у якій я, як риба у воді. Але подивимося, як складеться життя.

— Багато спортсменів перед запливом слухають музику, таким чином налаштовуючись на позитивний результат. Як готуєтесь ви?

— Це залежить від обставин. Інколи слухаю якусь енергійну пісню, щоб «зевестися», а часом просто розмовляю з суперниками: іноді варто ще до старту довести їм, що ти — чемпіон, а вони хай борються за 2-3 місця (сміється).

— Олексію, чи є якісь забобони, ритуали у плавців? Можливо, возите з собою талісмани?

— Ритуалів вистачає. Один iз них — ми голимо все тіло раз на рік перед важливими стартами. Окрім голови, звичайно, там шапочка. Це не просто косметична процедура, а допомога тілу краще відчувати воду. А талісмани для мене — це окуляри і шапочка.

— Розкажіть ще, будь ласка, про цікаві історії під час змагань.

— Серед справді веселого можу пригадати два випадки. Перший — коли плавав iз порваним костюмом, це заборонено правилами, але, слава Богу, пронесло.

— Як проходить день плавця-паралімпійця?

— Ми тренуємося кожного дня — чотири години в басейні двічі на день і ще година в тренажерному залі. Вихідний лише в неділю. Коли незабаром якісь важливі старти, то можу сказати, що готуюсь майже цілодобово.

— А як проводите вільний час?

— Люблю погуляти з друзями, послухати аудіокниги, просто поспати. Недавно почав ходити на йогу: це і дихальна практика, і так звана флай-йога — висиш під стелею й робиш вправи. Все це допомагає відновити сили.

— Ваше життєве кредо?

— Не боятися впасти й зуміти піднятися. Це правило допомагає мені як у спорті, так і в житті. Було багато невдач, але завжди знаходжу сили їх подолати.

ДОСЬЄ «УМ»

Олексій Федина

Народився 8 жовтня 1987 року у Львові.

Плавець (клас SB 13 — вади зору).

Володар п’яти золотих, двох срібних та бронзової нагород Літніх паралімпійських iгор (2008, 2012, 2016).

Заслужений майстер спорту України.

Тренується у секції плавання Київського регіонального центру «Інваспорт». На змаганнях представляє місто Бровари

Випускник Дніпропетровської фінансової академії.

Державні нагороди: орден «За заслуги» I, II, III ст. (2008, 2012, 2016).

http://www.umoloda.kiev.ua/