Василь Ліщинський – перший паралімпійський чемпіон незалежної України

Василь Ліщинський

29 листопада 2015 року , зазнала непоправної втрати паралімпійська сім’я України: раптово на 52 році життя померла легенда української паралімпійської легкої атлетики, володар першої золотої медалі незалежної України, яка була завойована на перших для української держави Паралімпійських іграх 1996 року — власне 24 серпня у День Незалежності України — тотально незрячий спортсмен-паралімпієць, Заслужений майстер спорту України Василь Ліщинський, який останні роки життя провів у пристоличному місті Бровари, яке й представляв на змаганнях. Помер вночі, уві сні від інфаркту. Василя Ліщинського по праву називають першопрохідцем української паралімпійської легкої атлетики... Легендарного атлета доля звела зі спортом вищих досягнень майже випадково. Родом він із села Ульянівка на Миколаївщині. Росла родина  без батька. Мати працювала дояркою на фермі. Раз трактором привезли чотири тонни сіна. Поки всі відпочивали, 5-річний Вася потроху розвантажив усе. З дитинства був дужим і тихим. Від батька успадкував хворобу очей. Був сліпий на праве око. Ліве теж погано бачило. Васю відправили вчитися до школи-інтернату для слабозорих у місто Рубіжне на Луганщині. Після закінчення інтернату в сімнадцятилітнього Василя на підприємстві Українського товариства сліпих (УТОС) почалося трудове життя. Збирав швидкозшивачі, клеїв папки для паперів... Нудна, монотонна робота, але за неї платили. Якось, одержавши чергову зарплату, зайшов у спортивний магазин. Його увагу привернула металева куля. На запитання, що це таке й для чого, відповіли: це — ядро. Береш його у руку, долоню — тильним боком на плече, розганяєш і штовхаєш. Чим далі, тим краще. Після покупки знайти Василя можна було тільки на стадіоні. Штовхав і заміряв... Ядро летіло чимраз далі.

Хлопчину, що наполегливо займається, побачив інструктор фізкультури, поцікавився результатом і... відразу ж повіз на чемпіонат України серед колективів УТОС. У Харкові в 1981 році він посів третє місце. Тут Василя й помітили. У 1982-му його як спортсмена, що подає надії, перевели в м. Артемівськ Донецької області, а вже у 1983 році на чемпіонаті СРСР у Єревані Василь одержав золоту медаль, став членом збірної команди Союзу. У 1991 році він уперше виїхав за кордон -- на чемпіонат Європи до Канн (Франція). У змаганні з метання диска завоював золоту медаль, встановивши світовий рекорд серед спортсменів з інвалідністю, у штовханні ядра з шостої спроби став чемпіоном Європи. Наполегливо готувався до виступу на перших для Незалежної України Паралімпійських ігор в Атланті і в складі паралімпійської збірної успішно виступив на Іграх: у метанні диска завоював срібну медаль, а в останній день змагань, 24 серпня — день п’ятиліття Незалежної України — виборов перше для України паралімпійське «золото». Далі були наполегливі тренування, багато змагань: чемпіонати України, світу, Європи, ХІ Паралімпійські ігри 2000 року в Сіднеї,  ХІІ  літні  Паралімпійські ігри 2004  року в Афінах, ХІІ Паралімпійські ігри 2008 року в Пекіні, ХІІІ Паралімпійські ігри 2012 року в Лондоні.  І він - багаторазовий чемпіон та призер чемпіонатів світу та Європи з легкої атлетики, чемпіон ХІІ Паралімпійських ігор 2008 року: золота нагорода у метанні диску, бронзовий призер у штовханні ядра, рекордсмен світу у метанні диску, «бронзовий» призер ХІІІ Паралімпійських ігор 2012 року: срібна нагорода у  метанні диску. За видатні спортивні досягнення має Державні нагороди:

Орден «За заслуги» II ст. (17 вересня 2012) — за досягнення високих спортивних результатів на XIV літніх Паралімпійських іграх у Лондоні, виявлені мужність, самовідданість та волю до перемоги, піднесення міжнародного авторитету України.

Орден «За заслуги» III ст. (7 жовтня 2008) — за досягнення високих спортивних результатів на XIII літніх Паралімпійських іграх в Пекіні (Китайська Народна Республіка), виявлені мужність, самовідданість та волю до перемоги, піднесення міжнародного авторитету України.

Орден «За мужність» III ст. (30 серпня 1996) — за особисту мужність, видатні спортивні перемоги на X Паралімпійських іграх у м. Атланті (США).

У 2003 році Василь переїхав до Броварів, де й продовжив свою спортивну кар’єру. Тут його і поховали. Зараз справу тата продовжує його донька, Євгенія, яка теж має проблеми із зором. Вона виступає на змаганнях легкоатлетів, правда не на такому високому рівня, як він. Пам’ять про першого параолімпійського українського чемпіона назавжди залишиться в історії спорту нашої держави.